Ветеранська література: Андрій Гуменюк «Африка»

Дата: 20.07.2026 11:54

Кількість переглядів: 49

Андрій Гуменюк

«Африка»

(Видавництво Старого Лева, 2023)

Про книгу:

• це не роман і не мемуари в класичному розумінні, а збірка коротких новел-«пісень», записаних без хронології, в якій багато уваги приділено не бою як такому, а тому, що відбувається до й після нього: чекання, брудна робота, розвантаження дров, лагодження техніки, стосунки між людьми. Сам автор говорить про книгу, що його тексти це не репортаж з подій, а розмова — з собою і з читачем, в якій хоче показати не героїзм, а буденну «окопну правду».
• про звичайних людей, які стали солдатами, тут показані не лише штурмовики чи командири, а й ті, кого автор називає «чорноробами війни»: ремонтує старі машини, розвантажує важкі колоди, привозить допомогу, готує боєприпаси, чергує в темряві та виконує сотні непомітних справ. Автор показує: героїзм часто має вигляд брудної, монотонної і невдячної праці, але саме на їхній непомітній праці тримається фронт. 
• однією з головних тем книги є побратимство. Війна об’єднує людей різного віку, характеру та походження. Вони разом переживають небезпеку, допомагають одне одному, жартують, сваряться, рятують поранених і стають майже родиною. Але автор поряд із цим уникає ідеалізації «своїх», бо у книжці є і підлість, і слабкість, і безглузді втрати через недбалість. Ця чесність робить розповідь довірливою: авторові віриш саме тому, що він не малює лише героїв.
• практично кожен герой книжки - це реальна людина зі справжнім позивним, і майже до кожного другорядного персонажа є примітка: коли і де він загинув. Це ненав’язливо перетворює текст на щось на кшталт книги пам’яті, вплетеної в живу розповідь.
• це також дуже особиста розповідь самого автора. Він не зображує себе безстрашним героєм, а відверто говорить про вік, хвороби, втому, страх, гнів і сумніви. Саме тому книга сприймається не як відсторонена хроніка, а як жива розмова з людиною, яка пройшла через війну.
• а ще в цій постійно звучить тема дому і повернення: як важко пояснити цивільним, що таке фронт, і як важко поверненому з фронту знову вписатися у мирне життя, де хтось у кав’ярні скаже випадкову дурницю про війну,  повторюється протиставлення станів «ти там» і «ти вдома». Після кількох тижнів удома автор знову починає готувати спорядження і домовлятися про наступну ротацію, бо частина його життя вже залишилася серед побратимів.
• також книзі про смерть, яка на війні завжди стоїть поруч із життям. Люди гинуть, але серед руїн народжуються кошенята, ластівки в’ють гнізда, зацвітає бузок, а покинуті собаки знаходять нову родину серед бійців. Ці образи не прикрашають війну, а підкреслюють впертість життя, яке продовжується всупереч усьому. Тварини тут не є випадковими милими персонажами. Вони переживають обстріли, втрату дому, голод і страх разом із людьми, попереджають про небезпеку, чекають господарів і допомагають бійцям не втратити здатність співчувати.
• у текстах автора присутній контраст: у сусідніх реченнях можуть опинитися чорний гумор і смерть побратима, побутовий анекдот про кота в бліндажі й довідка про те, як саме загинула людина, яку щойно згадали в тексті. А сама мова книги - жива, розмовна, з суржиком, лайкою, військовим сленгом і навіть словничком у кінці. Автор просив редакторів не «причісувати» текст, бо для нього важливіша розмова, ніж літературна охайність.
• автор визнає суб’єктивність написаного: він міг щось прикрасити заради ритму розповіді, десь щось замовчати, але наполягає, що по суті війна лишилася «голою правдою», без жодного вигаданого епізоду. 
• назва книжки не про Африканський континент. «Африка» - це умовна назва театру абсурду й пекла, в яке перетворюється лінія фронту: джунглі, спека, крокодили в калюжах і мавпи на деревах – усе це метафора, якою автор описує сіру зону і передову.
• книжка складається з двох частин. Перша, «Пісні війни», - це окремі новели-замальовки: про побратимів, про страх, про дощ, про смерть, про побут окопного життя. Друга, «Нелегальні Солдати Батьківщини» - більш цілісна історія про дорогу автора на фронт і службу в 2016–2020 роках.
• ілюстрації в книзі самого автора - це теж частина тексту, а не додаток до нього: художник, який пішов воювати, продовжує малювати, і ці малюнки підсилюють інтонацію оповіді. А останній розділ книжки – сюрреалістичний парад-вистава, де всі загиблі й живі побратими проходять уявною процесією у власний театр. Це фінальна метафора всієї книжки: війна як театр абсурду, в якому люди водночас грають ролі і насправді гинуть.
• писати Андрія Гуменюка спонукала внутрішня потреба зафіксувати побачене і пережите на війні. Не було можливості повноцінно малювати, тому спочатку він робив записи лише для себе - занотовував фронтові події, власні думки та історії побратимів, не плануючи видавати книжку. Згодом окремі новели склалися в цілісну розповідь, яка стала не лише особистим свідченням автора, а й способом зберегти пам’ять про людей, котрі самі вже не зможуть розповісти про війну.

Чому потрібно читати:

• про війну говорить не журналіст і не історик, а її безпосередній учасник, який до того ж має художній смак, тому текст одночасно є свідченням і літературою. Читачеві, який не був на фронті, ця книжка дає словник і контекст — від військового сленгу до географії Донбасу, — і після неї легше розуміти новини, розповіді ветеранів і взагалі мову війни. 
• важливий документ епохи задовго до повномасштабного вторгнення: вона нагадує, що війна на Донбасі йшла з 2014 року, і люди, які там воювали і гинули, підготували ґрунт для опору 2022-го.
• книжка руйнує глянцевий образ війни з телевізійних сюжетів. Тут немає пафосу заради пафосу – є втома, брудна робота, страх і випадковість смерті, які набагато точніше пояснюють, що таке фронт. Дає українському читачеві мову, якою можна говорити про війну без фальші, — з гумором, лайкою, ніжністю і болем одночасно, без соромливого замовчування незручних деталей.
• книга-мартиролог у прихованому вигляді: читаючи про побратимів, читач дізнається десятки коротких, але справжніх історій людей, які загинули, захищаючи країну, і це спосіб не дати цим іменам розчинитися.
• текст добре показує психологічну ціну війни для тих, хто повертається: розрив між зовнішньою бравадою і внутрішньою спустошеністю – тема, яка сьогодні стосується сотень тисяч українських родин.
• формат коротких новел-«пісень» робить книжку доступною навіть для тих, хто важко сприймає великі тексти на важку тему: можна читати по одній історії, повертатися, перечитувати.
• про майже сакральну цінність - про людей, які стають ближчими за родину за кілька тижнів спільного окопного життя, і про те, чому ця близькість не має аналогів у мирному житті.
• наприкінці книжка виходить за межі військової теми і стає роздумом про сенс, вірність і втрату загалом – тому вона говорить не лише з тими, хто пов’язаний із фронтом, а з кожним, хто коли-небудь втрачав близьку людину.
• це не текст про війну «в цілому», а про конкретних людей із конкретними іменами, датами й позивними,  тому після прочитання війна перестає бути абстрактною новиною і стає особистою.
• незважаючи на важку тему, книжка написана з несподіваним почуттям гумору – чорним, окопним, іноді на межі фолу, але саме воно не дає тексту перетворитися на суцільний плач, і читати його не так важко, як можна подумати.
• «Африка» - не легке чтиво і не текст, який заспокоює. Але це один із тих рідкісних випадків, коли книжка написана не для того, щоб сподобатися читачеві, а для того, щоб сказати правду. І саме тому їй варто дати шанс.

Цитати:

• ЛюдинА — істота, яка згадує Бога, коли вже припре.
• Але що глибше влазиш у війну, то дедалі менше і менше тої романтики. Життя — щоб жити, а не вбивати і вмирати
• Є, звичайно, героїзм і романтика. Є побратимство і справжня чоловіча дружба. Є підлість і зрада, глупота і нікчемність. Усе є, але все це в сумі якихось тридцять відсотків; решта — важка, невдячна, часом дурна праця. Під дощем, снігом, обстрілом...
• У слові “війна” немає жодної літери до слів “Бог” і “життя”
• Усі вони — чорнороби війни, їх не кликатимуть на телешоу і їм не вручатимуть ордени. Але перед ними всім нам треба стати на коліна
• У цьому меморіалі, у цьому нелюдяному, неживому просторі декілька десятків людей — наперекір усьому — живе, їсть, спить. Сумує, радіє. Жартує і сміється. Вбиває і вмирає
• Люди — як діти в дитячому садку. Кубиками складають слово “Бог” із неправильних літер
• А в кулеметників кішка народила семеро кошенят, і це ще одне утвердження ЖИТТЯ, хоч би як парадоксально це звучало в цьому нежиттєвому просторі
• Мацько прекрасно знав розклад моїх чергувань. Я переконаний, що в попередньому житті він був песиком, а в цьому — як котик — відбував якусь покуту
• Я повинен розкидати ці каменюки по місту, щоб коли любі співгромадяни йтимуть на шопінг, виходитимуть із кав’ярень, прямуватимуть на фестивалі й у фан-зони, — щоб вони спотикалися об це каміння і згадували, що в нас курва війна
• Дивні речі творить та війна. Люди, з якими в мирному житті, як то кажуть, під один кущ не сів би, люди, з якими в тебе мало спільного, з якими мало про що можеш поговорити, попри несхожість і несумісність стають рідними та близькими. Виникає якесь інше єднання
• Дівчинка сліпа. Вона обмацує ту козу, а її обличчя сяє неймовірним щастям. Лише тільки за це щасливе лице сліпої дівчинки можна полюбити Пікассо. Мені здушило горлянку…Коли мені хріново і хочеться поскиглити й пожаліти себе, я згадую щасливе лице тієї сліпої дівчинки.
• Я воюю без ротацій, до ПЕРЕМОГИ!
• І коли щовечора бодай п’ятнадцять відсотків вас перед сном підходитимуть до дзеркала, дивитимуться чесно собі в очі й казатимуть: “Чуваче (чи чувачко), ти молодець!” — тоді буде ПЕРЕМОГА.

Про автора:

• Андрій Гуменюк – український художник, письменник, військовий і громадський діяч, людина, яка поєднала мистецтво, культуру та особисту участь у боротьбі за Україну. Його життя стало прикладом того, як митець у час війни може не лише творити, а й захищати країну зі зброєю в руках.
• народився Андрій Гуменюк 1957 року у Львові в родині ветерана УПА та воїна Дивізії «Галичина» Дмитра-Олеся Гуменюка і львів’янки Іванни Гуменюк - членкині ОУН, яка згодом діяла в підпіллі та пройшла сталінські табори, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Атмосфера поваги до української історії, культури та боротьби за незалежність формувала його світогляд із дитинства. У 1984 році закінчив Львівську національну академію мистецтв і став одним із представників львівського мистецького середовища. 
• упродовж багатьох років Андрій Гуменюк працював художником, іконописцем та сценографом. Був одним із засновників Львівського театру імені Леся Курбаса – одного з найважливіших сучасних театрів України, де працював художником-постановником. Також входив до мистецького об’єднання “Шлях”, яке стало важливим осередком розвитку українського незалежного мистецтва.
• його творчість завжди була тісно пов’язана з українською культурою, духовністю та історичною пам’яттю. Як художник-іконописець він працював із темами віри, національної ідентичності та внутрішньої сили людини. Через мистецтво Гуменюк формував повагу до української культури й історії, працюючи для збереження національної пам’яті та культурної спадщини.
• після Революції Гідності та початку російсько-української війни Андрій Гуменюк добровольцем поїхав на схід України. Спочатку допомагав як волонтер, а згодом долучився до добровольчого батальйону ОУН. Попри поважний вік, цукровий діабет і перенесену складну операцію на серці, він свідомо обрав фронт, вважаючи захист країни особистою відповідальністю.
• на війні Андрій Гуменюк отримав позивний “Кельт”. Саме фронтовий досвід став основою його письменницької діяльності. Він почав вести щоденникові записи, які згодом перетворилися на книги про війну – чесні, людяні й позбавлені штучного пафосу. У своїх текстах він багато говорить про побратимство, внутрішню стійкість, страх, втому та силу людей, які боронять Україну.
• особливе значення має й громадська діяльність Андрія Гуменюка. Через творчі зустрічі, книги, мистецькі проєкти та публічні виступи він допомагає зберігати пам’ять про війну та формувати у молодого покоління повагу до української культури, історії та боротьби за незалежність.
• сьогодні Андрій Гуменюк залишається однією з важливих постатей сучасної української культури – митцем, який у найважчий для країни час не залишився осторонь і довів, що мистецтво та громадянська відповідальність можуть бути єдиним шляхом служіння Україні.

« повернутися